і все не те

на вулиці темно і вогко...все вкрила біла пелена сніггу...приємно усвідовлювати що накінець то настали перші зимові вихідні, видіти, закутавшись теплим пледом і пити гарячий ромашковий чай..тоді в голову летить багато спогадів, думок..роздумів, звичайно ж серед них є й найголовніший спогад, або можна так сказати - образ...він...моє маленьке пальоне сонечко.....і знаючи навіть шо ми тільки друзі, мені приємно про нього думати, згадувати кожний день тижня, згадувати всі перерви і виходи на уроках...мені набагато приємніше думати про нього, аніж про того...попередньгого, думаючи про колишнього, починає судомити ноги, крутить животі...я йог оненавиджу...ще люблю, але вже й ненавиджу, і думаюючи про нього душу окутує обаза на весь світ...але все пройде, цією зимою все пройде....час все лікує......
але я вже не буду тою..привітною мілашкою, з великими голубими очима, кажуть люди, що стала дорослою, або по-інакшому, вже обпеклася..тепер я до всіх дивлюся з обережністю..пересторогою,боюся, щоб вони не завдали мені такого ж болю як і він, бо я цього не витримаю.....

все спокійно...сьогодні, після тяжкого і короткого сну я встала надиво бадьора...яскраво памятаю свій сон....про нього....але цей сон дуже схожий на реальність, на ті події які відбувалися вчора, і я докінця не можу зрозуміти, що було, і що лише мої дурні ілюзії..мені від цього стає смішно і трохи не по собі:)
коли тато чомусь заїхав додому з роботи, і кинулася йому на шию..така вся смішна, в великому махровому халаті, як ведмідь і в тапочках...виглядало це мабуть досить дивно як для такої "великої дитини"....і я побачила на його лиці щиру і підозрілу посмішку...ехх...ну раз я вже попеклася...надіюсь вчора це не повторилось..хоча, що мені приховувати, я сама ладна вибирати те, що мені потрібно, а мені потрібно більше часу....от би в добі було хоча б 48 годин...тоді, я змогла б більше часу проводити з ним, адже мені так подобається його з ним проводити...подобається його цілувати і бачити його щиру усмішку, подобається спілкуватися, хоча інколи теми для нашої розмови бувають досить неприємні...але все ж краще це аніж сидіти тут.....*

щастя за моїм рецептом

аха...а ніякого рецепту то й нема........я просто щасливе людисько...я наробила дурниць, я зробила боляче багатьом людям..але в кінцевому результаті я добилась того, чого хотіла і......я щаслива..по справжньому, знаючи що можливо це і не надовго, що на наступні вихідні я буду сидіти вдома гірко плачучи в подушку, але нехай.........воно того варте, бо зараз Я ЩАСЛИВА!!

настрій...кажуть, він буває завжди, тільки питання який він...на рахунок мого то він....він скоріше всього чякись абстрактний. ....день сьогодні здається напрочуд довгим. це напевно через біль...та завжди....оли хочеться щоб все промайнуло як одна мить, вонол затягується на цілу вічність....
БІЛЬ....ціаве слово, БЕзпорадний людський організм....здається, це яась майчня...але не хочу стирати, адже дальше тоді можна вже й не писати....я думаю про НЬОГО цілий день...але сьогодні мій діагноз стабільний...справді, мені вже раще....я навчилася посміхатися....алене до людей, їм я більше ніколи не буду посміхатися, вони всі підступні і зрадливі, вони не заслуговують на мою усмішку...сьогодні я посміхнулась до свого собачки...сама здивувалась, бо здається він посміхнувся мені у відповідь...він - це єдина жива істота яа мене розуміє, яка можеь вислухати мене, і....нікому не розпатякати......так так....це маячня......

За вікном покапує дрібний дощик. В кімнаті темно і навіть страшно. Тільки з восьмого кута відбивається засліплююче світло - екран монітора. здається нічого особливого. Звичайна нотка одноманітності. тільки по всій кімнаті впивається в ніздрі п"янкий аромат. від нього на душі становиться тепло. він ніби частинка мене. Він розуміє мене, коли всі від мене відвернулись. Це - єдине від чого я получаю хоч якусь насолоду в цьому житті. хоч як це не банально звучить, але це - аромат кави.....

Інколи, в темряві ночі,
пишучи чергове творіння,
ти раптом розумієш,
що всі твої творіння
помруть так швидко,
як і створилися.
Без читача вони
просто слова.

тихо...тяжко...душа розривається...але це не вперше... мені не привикати, що залишившись наоднці зі своїми думками мені раптом здаєтсья що я попала в пекло...в програвачі в сотий раз нрає heppy end... ше минулого тижня я її ненавиділа, але після цих незабутніх вихідних коли я танцювала САМЕ під цей медляк з НИМ вона стоїть в мене на дзвінку...
...цих незабутніх вихідних....чим незабутні?? ні..не тим , що я танцювала з ним...незабутні тим що я сама для себе відкрила таку істину, як те, що я знову закохалась...знову, після цієї весни, по свому захоплюючої, і так само тяжкої, я вирішила більше ніколи не закохуватись, я переконвала себе, що кохання не існує, що це ілюзія, що це прозмсто привичка до людини, але не КОХАННЯ!! я в це не вірила...і ось знову мої будки тягнуться до нього...вони з ним а не зі мною, вони там....а я тут...