настрій...кажуть, він буває завжди, тільки питання який він...на рахунок мого то він....він скоріше всього чякись абстрактний. ....день сьогодні здається напрочуд довгим. це напевно через біль...та завжди....оли хочеться щоб все промайнуло як одна мить, вонол затягується на цілу вічність....
БІЛЬ....ціаве слово, БЕзпорадний людський організм....здається, це яась майчня...але не хочу стирати, адже дальше тоді можна вже й не писати....я думаю про НЬОГО цілий день...але сьогодні мій діагноз стабільний...справді, мені вже раще....я навчилася посміхатися....алене до людей, їм я більше ніколи не буду посміхатися, вони всі підступні і зрадливі, вони не заслуговують на мою усмішку...сьогодні я посміхнулась до свого собачки...сама здивувалась, бо здається він посміхнувся мені у відповідь...він - це єдина жива істота яа мене розуміє, яка можеь вислухати мене, і....нікому не розпатякати......так так....це маячня......

За вікном покапує дрібний дощик. В кімнаті темно і навіть страшно. Тільки з восьмого кута відбивається засліплююче світло - екран монітора. здається нічого особливого. Звичайна нотка одноманітності. тільки по всій кімнаті впивається в ніздрі п"янкий аромат. від нього на душі становиться тепло. він ніби частинка мене. Він розуміє мене, коли всі від мене відвернулись. Це - єдине від чого я получаю хоч якусь насолоду в цьому житті. хоч як це не банально звучить, але це - аромат кави.....

Інколи, в темряві ночі,
пишучи чергове творіння,
ти раптом розумієш,
що всі твої творіння
помруть так швидко,
як і створилися.
Без читача вони
просто слова.

тихо...тяжко...душа розривається...але це не вперше... мені не привикати, що залишившись наоднці зі своїми думками мені раптом здаєтсья що я попала в пекло...в програвачі в сотий раз нрає heppy end... ше минулого тижня я її ненавиділа, але після цих незабутніх вихідних коли я танцювала САМЕ під цей медляк з НИМ вона стоїть в мене на дзвінку...
...цих незабутніх вихідних....чим незабутні?? ні..не тим , що я танцювала з ним...незабутні тим що я сама для себе відкрила таку істину, як те, що я знову закохалась...знову, після цієї весни, по свому захоплюючої, і так само тяжкої, я вирішила більше ніколи не закохуватись, я переконвала себе, що кохання не існує, що це ілюзія, що це прозмсто привичка до людини, але не КОХАННЯ!! я в це не вірила...і ось знову мої будки тягнуться до нього...вони з ним а не зі мною, вони там....а я тут...